Бабак альпійський (Marmota marmota ) — гризун родини вивіркових. Поширений у високогірних районах Центральної й Південної Європи, найбільше в Альпах. У Європі це другий за розміром гризун після бобра. Як правило, альпійські бабаки досягають статевої зрілості до третього року життя і тільки тоді покидають свою сім'ю. Цим зумовлене соціальне мешкання бабаків колоніями, що налічують до 20 особин.
Альпійський бабак — типовий представник фауни льодовикового періоду, що в епоху Плейстоцену мешкав на європейських низовинах. Сьогодні він є реліктом того часу, а його ареал обмежений високогірними районами, оскільки тільки тут залишилися відповідні для нього умови проживання. Зимова сплячка тривалістю від 6 до 7 місяців дозволяє бабакові обходитися без їжі впродовж тривалого часу виключно завдяки власним запасам жиру.
Самці й самиці зовні один від одного майже не відрізняються, і визначення статі в польових умовах представляється достатньо складним завданням. У середньому самці виглядають дещо більше і важче. Довжина тіла варіює від 40 до 50 см, довжина хвоста від 10 до 20 см. Маса міняється протягом року, проте, здорові, дорослі самці важать не менш 3 кг. Маса самиць дещо менша.
Голова чорнувато-сіра, зі світлішою мордою. Вуха маленькі, покриті волоссям. Хутро складається зі щільної, міцної щетини і підшерстя з коротшого, дещо хвилястого волосся. Забарвлення хутра може бути достатнє різноманітним. Спина буває сірого, світло-коричневого або рудого кольору, нижня частина найчастіше жовтувата. Рідко зустрічаються особини з чорнуватим хутром. Линяння відбувається раз на рік, зазвичай у червні.
Передні лапи значно коротші ніж задні й мають чотири пальці, тоді як задні — п'ять. Альпійські бабаки стопоходячі, безволосі підошви їхніх лап із добре сформованими подушечками.
Природний ареал альпійського бабака включає Альпи, Карпати і Високі Татри, причому у всіх цих гірських системах бабак зустрічається лише на частині території. На східних схилах Альп, у Центральному масиві, горах Юра, Воґезах і Піренеях альпійський бабак був інтродукований порівняно недавно. Маленька ізольована популяція бабаків існує також у горах Шварцвальд на південному заході Німеччини.
Альпійських бабаків можна зустріти на кам'янистих схилах на висоті від 600 до 3200 м над рівнем моря. За сприятливих умов на 1 км². мешкають від 40 до 80 особин.
Альпійські бабаки активні у світлий час доби. Як правило, живуть сім'ями, кістяк якої складає доросла пара, а решта членів є її різновіковими нащадками. Кількість членів в одній сім'ї може досягати 20-и особин. У групі завжди виразно виявляється соціальна ієрархія, при цьому кожен член пари домінує над іншими бабаками тільки своєї статі — альфа-самець над нащадками чоловічої статі, а альфа-самиця над нащадками жіночої. Така ж поведінка виявляється і щодо чужаків, що потрапили на територію сім'ї: дорослого самця проганяє найвищий за рангом самець, а самицю відповідно найвища за рангом самиця. Молодих тварин-чужаків терплять лише тоді, коли в самій сімейній групі є потомство того ж віку. Тварини проводять багато часу усередині сімейної групи, доглядаючи за хутром інших і влаштовуючи сумісні ігри.
Почувши небезпеку, бабаки встають на задні лапи, щоб краще оглядати околиці, і помітивши порушника їхнього спокою або хижака, видають гучний свист «фійть-фійть», чутний на великій відстані. Тоді всі бабаки, що живуть по сусідству, негайно насторожуються і зникають у норах. Через деякий час вони знову з'являються на поверхні біля входу в нору і дивляться, чи минула небезпека.
Величина території, що охороняється, становить приблизно 2,5 га. Межі ділянки в певний момент мітить панівна пара. Вони виділяють секрет зі щокових залоз, що інтенсивно пахне, яким регулярно позначають скелі й дерева в межах своєї території. Крім того, самці регулярно обстежують межі своєї ділянки, при цьому змахують і ударяють хвостом про землю.
Великі нори, створені бабаками протягом декількох поколінь, мають, як правило, широко розгалужену систему камер і тунелів. Зазвичай такі нори складаються з 3-х різних типів камер. Разом з короткими тунелями з одним або двома входами, є також літні нори, чиї гніздові камери часто розташовані під землею на глибині до 1,5 м. Короткі тунелі служать для втечі тварин при наближенні хижака. Літні нори використовуються насамперед для захисту від денної спеки. Найважливішою складовою системи лабіринтів є нора для зимування, гніздові камери якої розташовані набагато глибше за гніздові камери літніх нір, до 7 м під поверхнею землі. Усі нори і гніздові камери мають так звані камери-вбиральні, які використовуються цілий рік для виділення екскрементів.
У будівництві і змісті своєї нори бере участь усе сімейство. Спочатку бабаки розпушують землю передніми лапами або зубами, потім сильними рухами задніх ніг викидають її назовні. Витягнутий на поверхню ґрунт, об'єм якого може досягати кількох кубометрів, скупчується горами навколо нори.
Ранньою весною основу раціону бабака складає коріння, а пізніше — листя і суцвіття різних трав. Літом нестачі кормів тварини не відчувають: вони споживають лише невелику частку того, що знаходиться навколо, й отримують користь навіть від того, що велика рогата худоба, що пасеться на лугах, сприяє зростанню свіжого порісту. Денна активність бабаків обмежується температурним чинником. Вони страждають від перегріву і тому в жаркий час доби більшу частину часу проводять у прохолодних норах. Крім того, тварини витрачають менше часу на харчування у разі турбування з боку природних ворогів або людей. У харчуванні тварина віддає перевагу бідним на целюлозу молодим пагонам і суцвіттям. Безпосередньо після зимової сплячки вживає в їжу будь-який поріст, що знаходиться поблизу, незалежно від виду. Проте з приростом кормової бази починає спеціалізуватися на певних видах рослин, зокрема віддає перевагу альпійській конюшині, багатьом видам астрагалу, підмаренників, а особливо морквянцю гірському, морському і чорніючому подорожникам. Дослідження показали, що бабаки віддають перевагу передусім рослинам, багатим на поліненасичені жирні кислоти, які не можуть бути синтезовані самостійно організмом ссавця. При цьому вища концентрація істотних жирних кислот у білій жировій тканині сплячих тварин дає їм можливість під час зимової сплячки більше понижувати температуру тіла.
Спаровування відбувається після закінчення сплячки у квітні — травні і продовжується протягом близько 2-х тижнів. Тільки альфа-самиця сімейної групи може продовжити рід. Субпанівні самиці також вагітніють, проте їхня боротьба з панівною самицею, яка відбувається передусім упродовж перших 3 тижнів вагітності, збільшує концентрацію глюкокортикоїдів у крові до такого ступеня, що приводить до переривання вагітності. Раннє спаровування збільшує шанси майбутніх дитинчат накопичити достатній для зимівлі запас жиру. Та все ж їхні жирові запаси порівняно менші, ніж у дорослих бабаків.
Альфа-самиця злучається не тільки з альфа-самцем, але й із субпанівними самцями. Дослідження показують, що домінантний самець не є батьком близько 25 % дитинчат. Субпанівні самці часто є потомством панівного самця. У багатьох випадках вони є також потомством альфа-самиці, таким чином ступінь близької спорідненості в межах сімейної групи може бути дуже високою.
Самиці бабака розмножуються не щороку, а роблять паузу між двома вагітностями, тривалістю іноді до 4 років. Чи стануть вони після зимівлі вагітними, залежить насамперед від маси тіла. Самиці альпійського бабака витрачають до лактаційного періоду жирові запаси, які вони накопичили в попередньому році. Тому вони можуть розмножуватися тільки тоді, коли маса тіла перевершує певну мінімальну масу.
Приблизно через 5 тижнів вагітності на світ з'являються від 2-х до 6-и голих, сліпих, глухих і беззубих дитинчат. У середньому понос складається з 4 дитинчат, кожна з яких при народженні важить близько 30 г. Проте якщо самиця харчується недостатньо, то вона виносить, як правило, тільки одного дитинча. Дитинчата відкривають очі приблизно у віці 24-х днів і впродовж 6 тижнів годуються молоком матері. У віці близько 40 днів вони вперше покидають нору, їхня маса в цей час становить приблизно 240 г. До цього моменту вони вже можуть харчуватися зеленими кормами й лише іноді годуються молоком матері.
Дитинчата стають статевозрілими не раніше, ніж після другої сплячки, але, як правило, приступають до розмноження тільки після третьої сплячки. Короткі літні місяці надають дуже коротку фазу росту, що уповільнює статеве дозрівання: у регіонах, де умови проживання ще суворіші, дитинчата здатні розмножуватися тільки після четвертої зимової сплячки. У будь-якому випадку, вони залишаються до досягнення статевої зрілості в сімейній групі, в якій вони з'явилися на світ.
