Пустеля

Наміб

0 тварин

Пусте́ля Намі́б — прибережна пустеля в південно-західній Африці, що має площу близько 310 000 км² і тягнеться на 1900 км вздовж узбережжя Атлантичного океану від міста Намібе в Анголі, через всю Намібію до гирла річки Уліфантс в Капській провінції Південно-Африканської Республіки.

В прибережній зоні дощі не випадають майже ніколи, але вологість повітря завжди дуже висока і знаходиться майже на рівні насичення. Холодна океанська Бенгальська течія, що тече з півдня уздовж узбережжя, охолоджує повітря і створює туман. Холодне повітря, яке несе морським бризом вглиб континенту, утворює температурну інверсію приблизно 300 м завтовшки, з туманом в нижньому шарі і гарячим та сухим повітрям нагорі.

Густі тумани та швидкі течії, характерні для цих місць, утруднюють судноплавство і призводять до численних корабельних аварій біля берегів пустелі. Особливо небезпечним виявляється ділянка узбережжя на південь від гирла Кунене, так званий Берег Скелетів. Це справжнє кладовище загиблих кораблів; корпуси деяких з них лежать на відстані до 50 м від води — пустельні вітри, які постійно несуть пісок в море, поступово зсувають берегову лінію на захід.

На узбережжі майже немає різниці між денними і нічними чи зимовими і літніми температурами; температура повітря тут рідко виходить за межі від 10 до 16 °C. У внутрішніх областях пустелі літні температури сягають 31 °C; лише в місцях, куди не досягає прохолодний морський бриз — з підвітряного боку дюн чи в глибоких каньйонах — спостерігаються температури вище 38 °C, характерні для пустель низьких широт. Вночі у внутрішніх областях температура подеколи опускається до нуля. Щороку протягом декількох днів, як правило, навесні чи восени, зі сходу налітає гарячий сухий вітер (місцеві жителі називають його берг, тобто «гірський»). Він підвищує температуру повітря вище 38 °C над всією пустелею і приносить великі хмари пилу, які досягають океану і помітні навіть з космосу.

Рідкі дощі, як правило, випадають в виді коротких потужних злив. Щорічний рівень опадів на узбережжі дорівнює 13 мм і з просуванням вглиб континенту поступово збільшується, досягаючи рівня 52 мм біля підніжжя внутрішньоконтинентального плато на східній межі пустелі. Але трапляються роки, коли дощів не випадає зовсім. Втім, внаслідок особливостей клімату вранці тут спадає дуже рясна роса, і для деяких видів рослинності і тварин вона є важливішим джерелом вологи, ніж опади. Крайнього півдня пустелі іноді досягають зимові шторми, які вирують над південною Африкою в районі мису Доброї Надії; на високих південних горах подеколи випадає сніг.

В пустелі можна виділити шість природних зон зі своїми характерними типами рослинності:

  • прибережна зона, де рослинність складається з сукулентів, які більшість вологи отримують від туману і роси;
  • зона зовнішнього Намібу, практично позбавлена будь-якої рослинності;
  • степова зона внутрішнього Намібу, яка може бути голою роками, але після дощів покривається густим килимом невисоких трав, як однолітніх, так і многолітніх, що переживають посуху під землею у вигляді цибулин та бульб;
  • дюни внутрішнього Намібу, на яких може рости несподівано багате різноманіття чагарників і високих трав;
  • долини найбільших річок, удовж яких можуть рости великі дерева, зокрема акації;
  • південна зона зимових дощів, де ростуть чагарники, які здатні витримувати літню посуху.

Одна з найдивовижніших місцевих рослин — тумбоа, чи вельвічія (Welwitschia mirabilis), росте в північній частині пустелі. Вельвічія відрощує лише два гігантських стрічкоподібних листки, що повільно ростуть все її життя, яке може сягати 100 років і більше, але рідко перевищують 3 м завдовжки, тому, що постійно стираються вітром, який роздирає листя на вузькі смуги і переплутує їх. Листя кріпляться до коренеплоду, який нагадує велетенську редиску конічної форми від 60 до 120 см в діаметрі, і стирчить з землі на 30 см. Коріння вельвічії уходять в землю на значну глибину. Вельвічія відома своєю здатністю рости у надзвичайно сухих умовах, використовуючи росу і туман як основне джерело вологи. Вельвічія — ендемічна рослина для північного Намібу — зображена на державному гербі Намібії.

В трохи вологіших місцях пустелі зустрічається інша визначна рослина Намібу — нара (Acanthosicyos horridus), ще один місцевий ендемік, що росте на піщаних дюнах. Її плоди становлять харчову базу і джерело вологи для різноманіття тварин, які зазвичай не спроможні вижити у пустелі — від африканських слонів до антилоп і дикобразів.

Ще одна характерна пустельна рослина — кокербом, чи сагайдачне дерево (Aloe dichotoma) — сукулент висотою до 7 м.

Полонини та дюни внутрішнього Намібу надають притулок декільком різновидам антилоп, зокрема гемсбок (орикс) і шпрінгбок, а також страусам і подекуди зебрам. Слони, носороги, леви, гієни і шакали зустрічаються на півночі пустелі, особливо в долинах річок, які течуть з внутрішнього плато до Атлантики. Дюни зовнішнього Намібу служать домівкою деяким павукам, комахам (в основному жукам і мурашкам) і плазунам, зокрема геконам і зміям, але ссавці тут практично відсутні.

Прибережне море внаслідок створюваного течією Бенгела апвелінгу надзвичайно багате рибою. Вона приваблює сюди велику кількість тюленів, які в сезон розмноження виходять на пустельні береги сотнями тисяч, щоб вивести малят. Тюленячі лежбища знаходяться переважно в межах Шпергебіту та національного парку «Берег Скелетів», доступ куди суворо обмежено; туристи відвідують лише лежбище на території заповідника Кейп-Кросс на півночі від Свакопмунду. З колоній тюленів живляться групи сухопутних хижаків — шакалів, гієн, а також так звані берегові леви (які полюють на хворих та знесилених особин і малят) і деякі гризуни. Прибережна зона з островами також щільно населена колоніями морських птахів — фламінго, пеліканів, бакланів; на півдні, на островах бухти Людериц, існують значні колонії пінгвінів. З невеликих прибережних островів, таких як Ічабо, щороку збирають значну кількість пташиного гуано.

Пустеля Наміб існує вже близько 80 млн років, і місцеві тварини мали багато часу для еволюції і набуття численних еволюційних пристосувань, як у біологічній будові, так і в поведінці, до пустельної спеки і посухи, завдяки яким стало можливим їх виживання в цьому надзвичайно ворожому кліматі. Наприклад, намібський гекон може бігати по піску, який розжарюється сонцем до 60 °C; коли йому доводиться зупинитися, він стоїть по черзі то на одній, то на другій парі ніг, врятовуючи їх від опікування. Коли температура підіймається ще вище, він просто закопується в пісок, який вглибині значно прохолодніший. Подібну стратегію виживання демонструють також місцеві гримучі змії і карликові гадюки під час полудневої спеки. При тому кінчик хвоста вони залишають на поверхні і використовують його як наживку для приваблення дрібних тварин, що приймають хвіст за комаху. Інші тварини повністю перейшли до підземного життя, як, наприклад, золотисті кроти, чи активні лише під час нічної прохолоди.

Джерела питної води в пустелі надзвичайно рідкі, і місцеві рослини і тварини винайшли дивовижні способи її здобуття. Вночі і рано вранці південно-західний вітер несе вглиб країни хмари густого туману, який досягає відстані до 80 км від узбережжя, і багато місцевих рослин і тварин мають шкіру, пащу, чи листя, спеціально пристосовані для збирання ранкової роси. Найвищий ступінь пристосування до цього демонструють місцеві жуки виду Onymacris unguicularis. Вранці вони підіймаються на гребні високих дюн і здіймають черевце догори; на черевці конденсується волога, яка стікає по ньому до рота. Подробиці цих процесів та пристосувань вивчають дослідники пустельної наукової станції Гобабеб з метою розробки методів використовування конденсованої вологи у господарстві.

Великі тварини також пристосовуються до пустельних умов; наприклад, носороги — шляхом збільшення своєї харчової території. Один носоріг в пустелі харчується з площі близько 2000 км², в декілька разів більше, ніж носороги в інших африканських місцевостях. Вони також мають ширші ноги, які менше провалюються в пісок. Пустельні слони демонструють надзвичайний хист до розшукування та розкопування джерел ґрунтових вод; вони роблять це настільки успішно, що повстає загроза вичерпання запасів підземних вод в деяких місцевостях. Але з усіх великих ссавців найбільш пристосовані до пустелі антилопи орікс. Вони можуть обходитися взагалі без рідкої води — всю вологу, потрібну їм для життя, вони отримують з їжі; до того ж, вони здатні без шкоди для себе витримувати підвищення температури тіла до 40 °C.

показувати менше

Пусте́ля Намі́б — прибережна пустеля в південно-західній Африці, що має площу близько 310 000 км² і тягнеться на 1900 км вздовж узбережжя Атлантичного океану від міста Намібе в Анголі, через всю Намібію до гирла річки Уліфантс в Капській провінції Південно-Африканської Республіки.

В прибережній зоні дощі не випадають майже ніколи, але вологість повітря завжди дуже висока і знаходиться майже на рівні насичення. Холодна океанська Бенгальська течія, що тече з півдня уздовж узбережжя, охолоджує повітря і створює туман. Холодне повітря, яке несе морським бризом вглиб континенту, утворює температурну інверсію приблизно 300 м завтовшки, з туманом в нижньому шарі і гарячим та сухим повітрям нагорі.

Густі тумани та швидкі течії, характерні для цих місць, утруднюють судноплавство і призводять до численних корабельних аварій біля берегів пустелі. Особливо небезпечним виявляється ділянка узбережжя на південь від гирла Кунене, так званий Берег Скелетів. Це справжнє кладовище загиблих кораблів; корпуси деяких з них лежать на відстані до 50 м від води — пустельні вітри, які постійно несуть пісок в море, поступово зсувають берегову лінію на захід.

На узбережжі майже немає різниці між денними і нічними чи зимовими і літніми температурами; температура повітря тут рідко виходить за межі від 10 до 16 °C. У внутрішніх областях пустелі літні температури сягають 31 °C; лише в місцях, куди не досягає прохолодний морський бриз — з підвітряного боку дюн чи в глибоких каньйонах — спостерігаються температури вище 38 °C, характерні для пустель низьких широт. Вночі у внутрішніх областях температура подеколи опускається до нуля. Щороку протягом декількох днів, як правило, навесні чи восени, зі сходу налітає гарячий сухий вітер (місцеві жителі називають його берг, тобто «гірський»). Він підвищує температуру повітря вище 38 °C над всією пустелею і приносить великі хмари пилу, які досягають океану і помітні навіть з космосу.

Рідкі дощі, як правило, випадають в виді коротких потужних злив. Щорічний рівень опадів на узбережжі дорівнює 13 мм і з просуванням вглиб континенту поступово збільшується, досягаючи рівня 52 мм біля підніжжя внутрішньоконтинентального плато на східній межі пустелі. Але трапляються роки, коли дощів не випадає зовсім. Втім, внаслідок особливостей клімату вранці тут спадає дуже рясна роса, і для деяких видів рослинності і тварин вона є важливішим джерелом вологи, ніж опади. Крайнього півдня пустелі іноді досягають зимові шторми, які вирують над південною Африкою в районі мису Доброї Надії; на високих південних горах подеколи випадає сніг.

В пустелі можна виділити шість природних зон зі своїми характерними типами рослинності:

  • прибережна зона, де рослинність складається з сукулентів, які більшість вологи отримують від туману і роси;
  • зона зовнішнього Намібу, практично позбавлена будь-якої рослинності;
  • степова зона внутрішнього Намібу, яка може бути голою роками, але після дощів покривається густим килимом невисоких трав, як однолітніх, так і многолітніх, що переживають посуху під землею у вигляді цибулин та бульб;
  • дюни внутрішнього Намібу, на яких може рости несподівано багате різноманіття чагарників і високих трав;
  • долини найбільших річок, удовж яких можуть рости великі дерева, зокрема акації;
  • південна зона зимових дощів, де ростуть чагарники, які здатні витримувати літню посуху.

Одна з найдивовижніших місцевих рослин — тумбоа, чи вельвічія (Welwitschia mirabilis), росте в північній частині пустелі. Вельвічія відрощує лише два гігантських стрічкоподібних листки, що повільно ростуть все її життя, яке може сягати 100 років і більше, але рідко перевищують 3 м завдовжки, тому, що постійно стираються вітром, який роздирає листя на вузькі смуги і переплутує їх. Листя кріпляться до коренеплоду, який нагадує велетенську редиску конічної форми від 60 до 120 см в діаметрі, і стирчить з землі на 30 см. Коріння вельвічії уходять в землю на значну глибину. Вельвічія відома своєю здатністю рости у надзвичайно сухих умовах, використовуючи росу і туман як основне джерело вологи. Вельвічія — ендемічна рослина для північного Намібу — зображена на державному гербі Намібії.

В трохи вологіших місцях пустелі зустрічається інша визначна рослина Намібу — нара (Acanthosicyos horridus), ще один місцевий ендемік, що росте на піщаних дюнах. Її плоди становлять харчову базу і джерело вологи для різноманіття тварин, які зазвичай не спроможні вижити у пустелі — від африканських слонів до антилоп і дикобразів.

Ще одна характерна пустельна рослина — кокербом, чи сагайдачне дерево (Aloe dichotoma) — сукулент висотою до 7 м.

Полонини та дюни внутрішнього Намібу надають притулок декільком різновидам антилоп, зокрема гемсбок (орикс) і шпрінгбок, а також страусам і подекуди зебрам. Слони, носороги, леви, гієни і шакали зустрічаються на півночі пустелі, особливо в долинах річок, які течуть з внутрішнього плато до Атлантики. Дюни зовнішнього Намібу служать домівкою деяким павукам, комахам (в основному жукам і мурашкам) і плазунам, зокрема геконам і зміям, але ссавці тут практично відсутні.

Прибережне море внаслідок створюваного течією Бенгела апвелінгу надзвичайно багате рибою. Вона приваблює сюди велику кількість тюленів, які в сезон розмноження виходять на пустельні береги сотнями тисяч, щоб вивести малят. Тюленячі лежбища знаходяться переважно в межах Шпергебіту та національного парку «Берег Скелетів», доступ куди суворо обмежено; туристи відвідують лише лежбище на території заповідника Кейп-Кросс на півночі від Свакопмунду. З колоній тюленів живляться групи сухопутних хижаків — шакалів, гієн, а також так звані берегові леви (які полюють на хворих та знесилених особин і малят) і деякі гризуни. Прибережна зона з островами також щільно населена колоніями морських птахів — фламінго, пеліканів, бакланів; на півдні, на островах бухти Людериц, існують значні колонії пінгвінів. З невеликих прибережних островів, таких як Ічабо, щороку збирають значну кількість пташиного гуано.

Пустеля Наміб існує вже близько 80 млн років, і місцеві тварини мали багато часу для еволюції і набуття численних еволюційних пристосувань, як у біологічній будові, так і в поведінці, до пустельної спеки і посухи, завдяки яким стало можливим їх виживання в цьому надзвичайно ворожому кліматі. Наприклад, намібський гекон може бігати по піску, який розжарюється сонцем до 60 °C; коли йому доводиться зупинитися, він стоїть по черзі то на одній, то на другій парі ніг, врятовуючи їх від опікування. Коли температура підіймається ще вище, він просто закопується в пісок, який вглибині значно прохолодніший. Подібну стратегію виживання демонструють також місцеві гримучі змії і карликові гадюки під час полудневої спеки. При тому кінчик хвоста вони залишають на поверхні і використовують його як наживку для приваблення дрібних тварин, що приймають хвіст за комаху. Інші тварини повністю перейшли до підземного життя, як, наприклад, золотисті кроти, чи активні лише під час нічної прохолоди.

Джерела питної води в пустелі надзвичайно рідкі, і місцеві рослини і тварини винайшли дивовижні способи її здобуття. Вночі і рано вранці південно-західний вітер несе вглиб країни хмари густого туману, який досягає відстані до 80 км від узбережжя, і багато місцевих рослин і тварин мають шкіру, пащу, чи листя, спеціально пристосовані для збирання ранкової роси. Найвищий ступінь пристосування до цього демонструють місцеві жуки виду Onymacris unguicularis. Вранці вони підіймаються на гребні високих дюн і здіймають черевце догори; на черевці конденсується волога, яка стікає по ньому до рота. Подробиці цих процесів та пристосувань вивчають дослідники пустельної наукової станції Гобабеб з метою розробки методів використовування конденсованої вологи у господарстві.

Великі тварини також пристосовуються до пустельних умов; наприклад, носороги — шляхом збільшення своєї харчової території. Один носоріг в пустелі харчується з площі близько 2000 км², в декілька разів більше, ніж носороги в інших африканських місцевостях. Вони також мають ширші ноги, які менше провалюються в пісок. Пустельні слони демонструють надзвичайний хист до розшукування та розкопування джерел ґрунтових вод; вони роблять це настільки успішно, що повстає загроза вичерпання запасів підземних вод в деяких місцевостях. Але з усіх великих ссавців найбільш пристосовані до пустелі антилопи орікс. Вони можуть обходитися взагалі без рідкої води — всю вологу, потрібну їм для життя, вони отримують з їжі; до того ж, вони здатні без шкоди для себе витримувати підвищення температури тіла до 40 °C.

показувати менше