Рід

Вівцебик

1 тварин

Вівцеби́к, або му́скусний бик (Ovibos moschatus, мускокс, англ. muskox), — єдиний сучасний представник роду Ovibos з родини бикові (Bovidae).

У плейстоцені ареал Ovibos був набагато ширшим.Викопні дані свідчать, що вони мешкали по всій Сибірській та Північноамериканській Арктиці, від Уралу до Гренландії.Предки нинішніх Ovibos заселили Берингію та Північної Америки між 200 000 та 90 000 років тому.Під час Вісконсинського зледеніння Ovibos процвітав у тундрі на південь від Лаврентійського льодовикового щита, на теперішньому Середньому Заході, в Аппалачах та Вірджинії, тоді як далекі родичі Bootherium та Euceratherium жили відповідно в лісах на півдні США та у західних чагарниках.Хоча вони завжди зустрічались рідше, ніж інші представники мегафауни льодовикового періоду, кількість Ovibos досягло піку під час Вюрмського зледеніння II 20 000 років тому, а згодом зменшилось, особливо під час плейстоцен/голоценового вимирання, коли його ареал був значно зменшений і вижили лише популяції у Північній Америці.Остання відома популяція Ovibos в Європі вимерла у Швеції 7000 років до Р. Х.,а остання в Азії, яка мешкала на півострові Таймир у Сибіру, ​​близько 2000 років томуПісля зникнення Лаврентійського льодовикового щита Ovibos поступово перемістився на північ через Канадський Арктичний архіпелаг, заселив Гренландію з острів Елсмір приблизно в 350 р. по Р. Х.,під час пізнього голоцену.Заселення Ovibos північно-західної Гренландії, відбулося за кілька сотень років після прибуття культур Дорсет та Туле у сучасний район Каанаак.Хижацтво Homo sapiens у Каанааку, можливо, обмежило рух Ovibos по західному узбережжю і натомість утримувало їх на північному сході острова

Ареалом поширення даного виду є арктичні регіони Північної Америки , від Аляски , через усю Канаду аж до Ґренландії. Під час останнього льодовикового періоду заселяли Азію , Північну Америку і Європу ; посеред іншого і середню частину Норвегії , де проведено акліматизацію вівцебиків і кількадесят особин проживає в комуні Довре.

Спроби заселення вівцебика проводяться також на Шпіцберґені, на острові Нунівак, на півострові Таймир і на острові Врангеля. На Алясці, у Канаді і Норвегії пробують одомашнити цей вид.

Вівцебики надають перевагу сухим територіям арктичної тундри, оскільки є дуже чутливими до вологості: у вологих середовищах швидко починають хворіти на пневмонію. Живуть вівцебики стадами по 4–7 особин, узимку по 12–50. Харчуються мохом, лишайниками, травою, різними видами кущів і беріз. Охоче їдять пухівки, осоки, астрагали, куничники, тонконоги, луговики, лисохвости та інше. Влітку тварини чергують випас і відпочинок приблизно 6-9 разів протягом доби. З вересня до травня кочують. Площа зимової теритої одного стада не перевищує 50 км², розмір річної території сягає до 200 км². У пошуках пасовищ стадо рухається за головним биком чи дорослою коровою, але в небезпечних ситуаціях головну роль відіграє тільки самець.

Взимку більшість часу вівцебики сплять на насті, хоча можуть добувати корм і з-під снігу глибиною 40–50 см.

показувати менше

Вівцеби́к, або му́скусний бик (Ovibos moschatus, мускокс, англ. muskox), — єдиний сучасний представник роду Ovibos з родини бикові (Bovidae).

У плейстоцені ареал Ovibos був набагато ширшим.Викопні дані свідчать, що вони мешкали по всій Сибірській та Північноамериканській Арктиці, від Уралу до Гренландії.Предки нинішніх Ovibos заселили Берингію та Північної Америки між 200 000 та 90 000 років тому.Під час Вісконсинського зледеніння Ovibos процвітав у тундрі на південь від Лаврентійського льодовикового щита, на теперішньому Середньому Заході, в Аппалачах та Вірджинії, тоді як далекі родичі Bootherium та Euceratherium жили відповідно в лісах на півдні США та у західних чагарниках.Хоча вони завжди зустрічались рідше, ніж інші представники мегафауни льодовикового періоду, кількість Ovibos досягло піку під час Вюрмського зледеніння II 20 000 років тому, а згодом зменшилось, особливо під час плейстоцен/голоценового вимирання, коли його ареал був значно зменшений і вижили лише популяції у Північній Америці.Остання відома популяція Ovibos в Європі вимерла у Швеції 7000 років до Р. Х.,а остання в Азії, яка мешкала на півострові Таймир у Сибіру, ​​близько 2000 років томуПісля зникнення Лаврентійського льодовикового щита Ovibos поступово перемістився на північ через Канадський Арктичний архіпелаг, заселив Гренландію з острів Елсмір приблизно в 350 р. по Р. Х.,під час пізнього голоцену.Заселення Ovibos північно-західної Гренландії, відбулося за кілька сотень років після прибуття культур Дорсет та Туле у сучасний район Каанаак.Хижацтво Homo sapiens у Каанааку, можливо, обмежило рух Ovibos по західному узбережжю і натомість утримувало їх на північному сході острова

Ареалом поширення даного виду є арктичні регіони Північної Америки , від Аляски , через усю Канаду аж до Ґренландії. Під час останнього льодовикового періоду заселяли Азію , Північну Америку і Європу ; посеред іншого і середню частину Норвегії , де проведено акліматизацію вівцебиків і кількадесят особин проживає в комуні Довре.

Спроби заселення вівцебика проводяться також на Шпіцберґені, на острові Нунівак, на півострові Таймир і на острові Врангеля. На Алясці, у Канаді і Норвегії пробують одомашнити цей вид.

Вівцебики надають перевагу сухим територіям арктичної тундри, оскільки є дуже чутливими до вологості: у вологих середовищах швидко починають хворіти на пневмонію. Живуть вівцебики стадами по 4–7 особин, узимку по 12–50. Харчуються мохом, лишайниками, травою, різними видами кущів і беріз. Охоче їдять пухівки, осоки, астрагали, куничники, тонконоги, луговики, лисохвости та інше. Влітку тварини чергують випас і відпочинок приблизно 6-9 разів протягом доби. З вересня до травня кочують. Площа зимової теритої одного стада не перевищує 50 км², розмір річної території сягає до 200 км². У пошуках пасовищ стадо рухається за головним биком чи дорослою коровою, але в небезпечних ситуаціях головну роль відіграє тільки самець.

Взимку більшість часу вівцебики сплять на насті, хоча можуть добувати корм і з-під снігу глибиною 40–50 см.

показувати менше