Манул (Otocolobus manul ) — ссавець родини котових (Felidae), представник малих кішок, який зустрічається в Середній Азії. Назву отримав на честь німецького натураліста Петера Палласа, який описав манула на узбережжі Каспійського моря в XVIII столітті. Родова назва Otocolobus походить від грецького us, otos — «вухо» і kolobos — «потворний», тобто «потворне вухо», а «манул» має монгольське походження.
Су
СутінковийМ'
М'ясоїдніМ'ясоїдні — тварини, що живляться переважно м'ясом. Цим вони відрізняються від травоїдних, що споживають в основному рослинну їжу, а також від всеї...
На
НаземнийПо
Полює з засідкиAl
AltricialЖи
Живородні твариниЖиворо́дний — термін на позначення тварин, у яких ембріон розвивається в організмі матері, тож дитинчата з'являються на світ живими, а не з відкла...
Жи
Живуть в норахНора́ — діра або тунель під землею з одним або декількома ходами назовні, викопаний тваринами з метою створення простору для мешкання, тимчасового ...
Те
Територіальні твариниТериторіальні тварини — тварини, які захищають певну територію від вторгнення представників того ж виду.
По
ПолігініяОд
ОдинокийНе
Не мігрантP
починається зПу
Пухнасті твариниМанул — тварина розміром з домашню кішку: довжина його тіла 52–62 см, хвоста 22–26 см; важить 3–5 кг. Від звичайної кішки відрізняється коренастим тілом на коротких товстих лапах і дуже густим хутром (волосини довжиною до 7 см). Голова у манула невелика, широка і сплющена, з маленькими округлими широко розставленими вушками. Очі жовті, зіниці яких при яскравому світлі, на відміну від зіниць очей домашньої кішки, не набувають форми щілин, а залишаються круглими. На щоках — пучки подовженого волосся (баки). Хвіст довгий і товстий, із закругленим кінчиком.
Хутро у манула найпухнастіше та найгустіше серед котячих. Забарвлення хутра є комбінацією світло-сірого та палево-вохристого кольорів; волоски мають білі кінчики, внаслідок чого створюється враження, що хутро манула припорошене снігом. На задній частині тулуба і на хвості є вузькі темні поперечні смуги. З боків мордочки від кутів очей йдуть вертикальні чорні смуги. Кінчик хвоста чорний. Низ тіла бурий з білим нальотом.
Своєрідна зовнішність манула стала підставою для гіпотези, що цей дикий кіт споріднений з перськими кішками, які схожі на нього пухнастим хутром, округлими формами та досить незвичайною для решти видів кішок формою голови.
Манул поширений в Центральній і Середній Азії, від Південного Закавказзя та західного Ірану до Забайкалля, Монголії та Північно-західного Китаю. За останні 10-15 років манул у відкритих степах був практично винищений, і його ареали набувають вигляду ізольованих осередків.
Для місцин, де живе манул, характерний різко континентальний клімат із низькими температурами взимку та невисоким сніговим покровом; найпоширеніший кіт у районах, де випадає мало снігу (до 20 сантиметрів), оскільки не пристосований рухатись по товстому пухкому снігу. Завдяки гарному хутру витримує суворі зими з температурами до — 50 °C. Населяє манул степові та напівпустельні ділянки в горах, мілкі сопки, міжгірські улоговини, особливо з чагарниками, останцями та чинками, з кам'яними розсипами та скельними розколинами. У горах піднімається до 3000–4800 м над рівнем моря. У лісовому поясі і в низинах зустрічається рідко. Мозаїчність його ареалу, спорадичність розповсюдження та низька щільність пояснюються відносною стенотопністю (прив'язаного до певного вузького кола місць проживання) вигляду. Всюди манул нечисленний.
Манул веде самітній та осілий спосіб життя. Активний переважно у сутінках і рано вранці; вдень спить в укритті. Лігво влаштовує в міжгір'ях скель, невеликих печерах, під каменями, в старих норах бабаків, лисиць, борсуків. Забарвлення манула має винятково камуфляжні властивості, що допомагають йому під час полювання. Сам по собі манул — найповільніший та найнеповороткіший з усіх диких котів.
Манул не здатний швидко бігати. За наявності небезпеки для нього властиво зачаїтися; він також рятується від ворогів, залазячи на камені та скелі. Стривожений манул хрипко бурчить або різко пирхає.
Манул має злий та незалежний характер. Не приручаються; навіть якщо манула приручити кошеням, із віком він знову здичавіє.
Харчується манул майже виключно пискухами і мишоподібними гризунами, зрідка ловить ховрахів, зайців-толаїв, бабаченят і птахів. Влітку в роки депресії серед пискух, у великій кількості поїдає прямокрилих та інших комах. Здобич ловить, крадучись за нею, або чатує на неї біля каменів і нір.
Манул розмножується один раз на рік. Шлюбний сезон у манула припадає на лютий — березень. Вагітність триває близько 60 днів. Кошенята народжуються в квітні-травні. У посліді 2–6 кошенят, рідко більше. Довжина новонародженого манула — близько 12 см, вага — до 300 г; у їх забарвленні помітна темна плямистість. Як і у багатьох котячих, кошенята манула народжуються сліпими і повністю безпорадними. Бачити вони починають на 10–12-й день. У віці 3–4 місяців кошенята починають полювати. Статевої зрілості молоді манули досягають у віці близько 10 місяців. Середня тривалість життя манула — 13–14 років.
Вважається, що природними ворогами манулів є вовки, однак жодного випадку нападу вовків на манулів досі не зафіксовано. В природі головними ворогами манулів є великі хижі птахи — беркути, орли, сови. Дуже небезпечними є також собаки, які помітно вкорочують, а часом і знищують популяції манулів поруч із людськими поселеннями чи пасовищами. Також чималої шкоди завдають люди.
Характерні місця проживання манула (кам'янисті степи, останці) порівняно мало страждають від діяльності людини; найбільше впливає на його чисельність полювання заради хутра, масове використання петель і капканів для вилову зайців і лисиць. Разом з дією антропогенних чинників підкреслюється погіршення кормової бази, зважаючи на зниження чисельності бабаків та інших гризунів. Велика кількість, особливо молодих, звірів знищується вовками та пугачами; у ранньому віці велика смертність від інфекційних захворювань. Істотним обмежувальним чинником є також багатосніжні зими та тривала ожеледь.
Манул занесений в Червоний список МСОП із статусом «Близький до загрозливого» і в Додаток II Конвенції CITES (1995). Полювання на манула заборонено по всьому ареалу його проживання. Манули досить успішно розмножуються в неволі. На 1 січня 1988 року, в 13 колекціях зоопарків світу знаходилось 35 манулів. Через слабко вивчену екологію манула заходи щодо охорони цього виду все ще знаходяться в розробці.
Повсюдно, не виключаючи території, що охороняються, манул рідкісний або украй рідкісний, і його чисельність продовжує скорочуватися. В деяких місцях він на межі зникнення. Точна чисельність виду невідома через мозаїчність його розповсюдження та його уникнення людської уваги. За даними експертів чисельність манула в 1989 і 1991 роках оцінювалася: в Алтайському краї — 200—300 особин; у Бурятії — 50–70 особин; у Читинській області — 2000—2400 особин. Максимальна щільність тварин в окремих місцях проживання становила 2,5–3 дорослих особи/10 км².
